Учні нашого ліцею серед безмежного мороку космосу знаходять для себе захоплюючі дослідницькі проєкти! Вітаємо перших переможців Київського міського етапу цьогорічного конкурсу-захисту науково-дослідницьких […]
З 14 по 17 травня 2021 року Мала академія наук України провела ІІІ (всеукраїнський) етап конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт. […]
Пишаємося нашими юними дослідниками! З п’яти робіт, поданих на ІІ етап конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт МАН всі здобули призові місця[…]
Цьогоріч фіналістом III етапу Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницькх робіт учнів-членів Малої академії наук України став учень 11 г класу Кінзерський Денис.
Ще декілька документів на умовно «будівельну» тему.
Директор школи Кривошея Іван Степанович 19 жовтня 1963 року звернувся з доповідною запискою напряму до українського Уряду з переліком проблем КФМШІ:
Вже через пару днів у Раді Міністрів відбулася нарада за участю зацікавлених осіб. Є відповіді, датовані вже 1964 роком, від Київського міськвиконкому та Мінфіну.
Ще 13 серпня Київський міськвиконком прийняв рішення № 1229 «Про підготовку шкіл міста Києва до нового, 1963-1964 навчального року», у пунктах (3а, 16а, 19є, 21, 33(б, в, г), 39а, додатки 6 і 24а) якого є питання і нашої фізматшколи.
А ще раніше (20 липня) Київський промисловий обком КП України прийняв постанову «Про хід будівництва шкіл і шкіл-інтернатів у м. Києві і області» (пункт 2-з протоколу № 30) з відповідними дорученнями.
. В проміжку між наказами про зарахування Міністерство освіти УРСР 12 жовтня 1963 року прийняло наказ № 147 “Про виконання постанови Ради Міністрів Української РСР від 28 вересня 1963 р. № 1113 “Про організацію в м. Києві спеціалізованої школи-інтернату фізико-математичного профілю” (див. нижче).
Крім дублювання тексту урядової постанови Міносвіти затвердило кількісний контингент учнів Київської спеціалізованої школи-інтернату фізико-математичного профілю на 1963/1964 навчальний рік, різні фінансові питання та фактичні плани на наступний навчальний рік.
Пройшов майже місяць від початку занять в українських школах, і лише 28 вересня 1963 року Міністерство освіти Української РСР на підставі рішень «зіркової» приймальної комісії видало два накази (№ 139 і 140), якими офіційно зарахувало перших 333 учнів до 8, 9 та 10 класів Київської спеціалізованої школи-інтернату фізико-математичного профілю.
Згодом, 13 листопада 1963 року, наказом № 158 було дозараховано ще 55 осіб. Таким чином, перший історичний набір школи склав 388 учнів.
Не дочекавшись формального рішення українського Уряду, на виконання союзної постанови № 905 Міністерство освіти УРСР наказами від 27 серпня та 21 вересня 1963 року № 124 і 137 відповідно створило приймальну комісію для відбору абітурієнтів до Київської республіканської середньої школи-інтернату з фізико-математичним профілем.
Комісія складалася з 18 осіб, а її очолив безпосередньо Міністр освіти. Склад першої приймальної комісії дійсно вражає своєю масштабністю та рівнем представництва — ймовірно, наступні роки вже не мали настільки «зіркового» керівництва на етапі відбору учнів.
На виконання союзної постанови № 905 Рада Міністрів Української РСР, не поспішаючи, прийняла аж 28 вересня постанову № 1113 «Про організацію в м. Києві спеціалізованої школи-інтернату фізико-математичного профілю».
Ця школа організовувалася при Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка на базі Республіканської середньої школи-інтернату з фізико-математичним профілем. В результаті Рада Міністрів скасувала свою попередню постанову № 772 з цього питання.
А вже 23 серпня 1963 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанову № 905 «Про організацію спеціалізованих шкіл-інтернатів фізико-математичного та хіміко-біологічного профілю». Цією постановою визнавалося за доцільне організувати при Московському, Ленінградському, Новосибірському та Київському державних університетах в порядку експерименту спеціалізовані школи-інтернати з трирічним терміном навчання.
Прийняттю цієї постанови передувало подання 9 квітня в ЦК КПРС листа про організацію ФМШІ за підписом 6-ти союзних міністрів, Президента Академії наук СРСР, ректора МДУ та академіка Кікоїна, на якому секретар ЦК КПРС М.А. Суслов, головний ідеолог партії, наклав позитивну резолюцію. Ідею підтримали Брежнєв та Хрущов.
Про це детально описано безпосереднім учасником тих подій — Найдою Олегом Миколайовичем, фізиком-теоретиком, доктором фізико-математичних наук, викладачем фізики ФМШ МДУ. У 1962 році, будучи студентом фізичного факультету МДУ, він мав громадське навантаження — помічник академіка І.К. Кікоїна по роботі зі школярами.
Нижче наведено весь текст його статті «І.К. Кікоїн та інтернат при МДУ», опублікованій у книзі «І.К. Кікоїн — Фізика і Доля» (М.: Наука, 2008. — с. 895–899):
Ісаака Костянтиновича [Кікоїн І.К., далі — І.К.] я побачив і почув уперше наприкінці серпня 1958 р. на урочистих зборах вчорашніх абітурієнтів, зарахованих на перший курс фізфаку МДУ. Я був тоді ще зовсім наївним юним провінціалом із далекого райцентру на Волзі і, звичайно, був дуже улещений, що на нашому потоці читати фізику буде сам академік. Правда, ніхто з моїх нових товаришів не зміг сказати, в якій саме галузі фізики він працює. І тільки через 6 років, ставши аспірантом в інституті у І.К. (ІАЕ ім. І.В. Курчатова), я дізнався, що він керує радянською промисловістю з розділення ізотопів урану. А тоді нам впадало в очі лише те, що І.К. не з’являвся біля МДУ один — його завжди привозив і відвозив великий чорний «ЗІМ».
Лекції І.К. читав прекрасно, з великою кількістю вражаючих демонстрацій. Одну з них, з механіки, я і зараз дуже добре пам’ятаю: це підвішена на нитці важка гиря, до якої прикріплена ще одна нитка з іншою гирею. Якщо тягнути повільно — рветься верхня нитка, а якщо швидко — то нижня. Звичайно, теоретично я це добре знав ще з 8-го класу школи, але зовсім інша справа — побачити все це на власні очі, та ще й бачити впевненість, з якою І.К. все це робив. Після цього для нас, студентів, фізика ставала не тільки знанням, а й невід’ємним елементом особистості кожного з нас.
А незабаром, у листопаді того ж року, І.К. відвідав нас, першокурсників і другокурсників, у нашому гуртожитку, який тоді знаходився в Черемушках. Детально розповідав про свою молодість, про своїх учителів, про перші кроки в науці. Нам, вчорашнім шкільним відмінникам із провінції, була близька і зрозуміла його історія: як він не відразу відчув інтерес до великої науки, вступив спочатку до Землевпорядного технікуму, і лише після нього ризикнув вступати до Політехнічного інституту в Ленінграді. Підробляв у лабораторії Фізико-технічного інституту і захопився дослідженням ефекту Холла. Відкритий ним різновид цього ефекту називають тепер ефектом Холла-Кікоїна. Він дуже здивував нас, сказавши, що шукає собі хороших помічників. Ми вирішили, що це він так тільки з ввічливості говорить — вже напевно у нього велика черга з охочих вступити до нього в помічники. Мені тоді й на думку не спадало, що через чотири роки я й справді стану його помічником — ще на цілих чотири роки.
Коли я вчився на 4-му курсі, то з ініціативи мого однокурсника і друга В. Хохлачова комсомольська організація фізфаку постановила організувати якесь велике об’єднання шкільних фізичних гуртків (вечірніх) під незвичною назвою «фізматшкола» (ФМШ). Майже ніхто тоді серйозно цього не сприйняв, усі дружно дражнили В. Хохлачова «директором». Але той звернувся по підтримку до І.К. як до нашого колишнього професора, який до цього часу вже брав активну участь у керівництві шкільними олімпіадами. І.К. погодився читати лекції в планованій ФМШ. Сталося так, що В. Хохлачов незабаром захворів, а потім пішов в академічну відпустку. В результаті комітет комсомолу запросив мене в 1962 р. спочатку заступником В. Хохлачова, а потім і його наступником. Це запрошення мотивували тим, що я раніше, в порядку громадського навантаження, вів фізичний гурток в одній зі шкіл поруч із МДУ, а потім був у складі оргкомітету Фізичної олімпіади для школярів.
Мені це запрошення було зовсім не до речі, оскільки належало слухати дуже важкий річний курс із квантової теорії поля і, головне, час було всерйоз взятися за дипломну роботу — захист через півтора року, і від її результату залежала вся моя доля. Але і не допомогти І.К. в його корисній роботі я не міг. Так я став його помічником по роботі зі школярами — громадським директором громадської ж ФМШ. Семеро учнів із цього першого набору ФМШ стали згодом докторами фізико-математичних наук і набагато більше — кандидатами.
Восени того ж 1962 р. до нас на фізфак приїжджала член ЦК комсомолу М. Журавльова. На зустрічі з комсомольським активом у Великій фізичній аудиторії вона повідала сенсаційну новину: в Новосибірському академмістечку відкрита і діє з великим успіхом фізико-математична школа-інтернат із конкурсним набором по всій Сибіру та Уралу. Мої друзі-однокурсники одразу ж стали питати мене, чому б не перенести цей досвід до Москви, для школярів із Європейської частини Союзу. Я, звичайно, доповів про це І.К., але він поставився до ідеї дуже обережно — запропонував спочатку обговорити її з активістами фізико-математичних олімпіад. Така нарада дійсно відбулася в редакції «Комсомольської правди», під головуванням молодого, але вже тоді відомого журналіста В. Губарєва. Ідея була схвалена. І.К. цю звістку прийняв із задоволенням, але побажав краще познайомитися з новосибірським досвідом.
Якраз у цей час деканат відрядив мене до Новосибірська для ознайомлення з Академмістечком на предмет можливого розподілу туди після закінчення фізфаку. Мене зустріли в Академмістечку дуже добре. Академік М.А. Лаврентьєв (керівник Наукового центру) розпорядився виготовити для І.К. копії всього листування та іншої документації щодо інтернату на справжніх бланках, так що механізм організації їхньої ФМШ став гранично зрозумілий. Молодий ректор НДУ С.Т. Бєляєв (нині академік) прийняв мене і детально ввів у курс справи. Він не приховував, що НДУ мав труднощі з легалізацією свого педагогічного експерименту і що поширення його на Москву дозволило б вирішити багато проблем. Інший молодий учений — Д.В. Ширков (нині теж академік) — висловив бажання особисто ознайомити І.К. Кікоїна з усім проєктом. Це було задумано зробити на майбутній незабаром сесії АН СРСР. Д.В. Ширков це і зробив. Його звернення, а також зібрані документи переконали І.К. Кікоїна в реальності ідеї. А з приводу мого наміру розподілятися в Новосибірськ І.К. зауважив, що за моєю спеціальністю є хороша аспірантура і в ІАЕ (І.К. керував тоді цією аспірантурою).
Із питанням про ініціативу новосибірців І.К. звернувся незабаром (у середині лютого) до ректора МДУ академіка І.Г. Петровського, який погодився взяти на себе весь тягар відповідальності, пов’язаної з організацією школи-інтернату при МДУ. Проте відразу ж виникло питання про зацікавлені сторони. Щорічно набирати передбачалося близько 150 осіб, із них як мінімум половина згодом стали б претендентами в аспірантуру (інакше нема чого було б усе затівати). Але МДУ разом із МФТІ навряд чи освоїли б такий додатковий потік аспірантів. Значить, треба було розраховувати на АН СРСР та галузеві НДІ, головним чином оборонні («поштові скриньки»).
Але попередньо слід було дізнатися їхню думку. Це було не дуже складно. З одного боку, І.Г. Петровський, будучи членом Президії АН СРСР, мав можливість детально обговорити питання з Президентом АН М.В. Келдишем. З іншого боку, за родом роботи І.К. тісно взаємодіяв із керівниками оборонних відомств, зокрема з О.І. Шокіним — головою Комітету з електронної техніки (міністром). О.І. Шокін цю ідею підтримав і прислав до І.К. Кікоїна свого помічника М.С. Лихачова для складання чорнового проєкту листа до ЦК КПРС і проєкту урядової постанови. І.К. запросив мене бути присутнім на цій зустрічі на випадок необхідних довідок. Зустріч незабаром відбулася на квартирі у І.К. Він продиктував М.С. Лихачову чорнові проєкти обох документів, той уточнив деякі деталі і взявся скласти документи за всією прийнятою тоді формою.
Незабаром концепція цих документів була схвалена О.І. Шокіним і М.В. Келдишем, а їхню остаточну редакцію виконали І.Г. Петровський та Є.І. Афанасенко (міністр освіти). Вони першими і підписали обидва документи, потім з’явилися підписи І.К. Кікоїна та віцепрезидента АН СРСР В.А. Кириліна (М.В. Келдиша не було в цей час). Потім на документах з’явилися підписи чотирьох міністрів — керівників оборонних галузей. І, нарешті, папери підписав міністр вищої і середньої освіти В.П. Єлютін. З його канцелярії в середині квітня папери і надійшли в ЦК.
Обидва ці документи (лист і проєкт постанови) збереглися в ЦДАНІ (Центральний державний архів новітньої історії). На першій сторінці — позитивна резолюція члена Президії ЦК КПРС М.А. Суслова. Резолюція датована початком червня. Настільки швидке проходження паперів через апарат ЦК пояснюється не тільки високим авторитетом авторів листа, а й активною підтримкою керівників військової промисловості СРСР. Генерал-лейтенант Г.С. Легасов (заст. голови ВПК при ЦК КПРС) і міністр радіопромисловості В.Д. Калмиков доповіли про проєкт особисто другому секретарю ЦК КПРС Л.І. Брежнєву, і він без вагань підтримав проєкт. Остаточні документи були підписані М.С. Хрущовим (Постанова Президії ЦК) і Д.Ф. Устиновим (Постанова Радміну СРСР № 905 від 23 серпня 1963 р.).
Мені здається, головною причиною успіху проєкту був дружний виступ академіків на чолі з М.В. Келдишем, які одностайно підтримали головних ініціаторів — М.А. Лаврентьєва, І.К. Кікоїна, І.Г. Петровського. Дуже велику роль відіграли одночасні звернення до ЦК КПРС керівників науки Ленінграда і Києва і, звичайно, велика стаття академіка А.Н. Колмогорова в «Правді» [06.04.1963, стаття «Пошук таланту»], де він рішуче виступив на захист проєкту (на жаль, були і впливові противники). Після відкриття фізико-математичної школи-інтернату № 18 (нині СУНЦ ім. А.Н. Колмогорова) І.К. Кікоїн тривалий час читав там лекції з фізики. Чи треба говорити про враження, яке справляли ці лекції на школярів! Але розділення ізотопів урану, як і раніше, вимагало невсипущої уваги, а здоров’я І.К. через той самий уран завжди залишало бажати кращого.
Тому з часом, коли інтернат міцно встав на ноги, І.К. змушений був поступово відійти від роботи в ньому. Ще раніше завершилася і моя роль помічника І.К.: він не дозволив мені зім’яти аспірантуру, як колись дипломну роботу. А в 1969 р. після благополучного завершення аспірантури в ІАЕ я розподілився за спеціальністю в Мінелектронпром. Там я пропрацював 23 роки, до захисту докторської дисертації, і не раз мені доводилося співпрацювати з випускниками інтернату. Як правило, експериментатори працювали зав. лабораторіями, а теоретики, як і я, старшими науковими співробітниками. Так що я на власні очі переконався у справедливості прогнозу І.К., що наші випускники прикрасять собою кадри оборонної науки. А з більш пізньої статистики я дізнався, що вийшло навіть краще, ніж припускав І.К. Серед учнів ранніх випусків, які вже встигли досить визначитися в науці, кандидатами стало не менше двох третин, а кожен десятий — доктор наук, є серед випускників і академіки.
Не менш важливо і те, що після 1963 р. по всій країні виникла широка мережа фізико-математичних шкіл, які і нині, незважаючи на всі труднощі, є оплотом найкращих традицій радянської (а також дореволюційної) шкільної фізико-математичної освіти.
Найда О.М., 2008 р.
Хронологічно наступним рішенням (15 липня) став наказ по Міністерству освіти УРСР за № 98/1 з аналогічною до рішень київської влади назвою — «Про створення республіканської середньої школи-інтернату з фізико-математичним профілем у м. Києві» — з посиланням на ту ж саму постанову Ради Міністрів УРСР № 772.
Наказом було затверджено на 1963/64 навчальний рік контингент школи-інтернату в кількості 450 учнів, зокрема:
Передбачалося подальше розгортання у школу в складі 9–11 класів. Також було надано різні адміністративно-розпорядчі доручення щодо інтернату. Зокрема, літній оздоровчий табір було вирішено провести на базі спецшколи-інтернату № 7.
Обласним, а також Київському і Севастопольському міським відділам народної освіти було доручено відібрати та відрядити групи учнів на чолі з педагогом до оздоровчого табору відповідно до розпорядження Міносвіти від 21 червня (яке в архіві поки що не знайдено).
Пам’ятаємо, що 14 травня 1963 року українським Урядом було прийнято постанову № 592, де вперше згадувалася майбутня фізматшкола. Розуміючи, що прийняттю урядових документів передує їх попереднє обговорення, можна припустити, що це питання почало активно опрацьовуватися в українських органах влади різного рівня принаймні з початку 1963 року.
Наприклад, 24 травня інспектор міськВНО т. Купрій на засіданні Постійних комісій Народної освіти та Охорони здоров’я Київського міськвиконкому у своїй доповіді з другого питання повідомив, що в недалекому майбутньому буде збудовано інтернат з фізико-математичним нахилом. Також він проінформував про погану успішність у школах міста з мови, математики та фізики. Києву бракувало 52 вчителів фізики, а Міносвіти не давало місту жодного фізика чи математика, хоча була можливість забезпечувати їх житлом.
11 липня Київським міськвиконкомом було прийнято два розпорядчих документи:
Держплан надіслав (хоч і з запізненням — 19 грудня) у Раду Міністрів Української РСР листа № 10/55-3221 «Про надання дозволу на відкриття в м. Києві фізико-математичної школи-інтернату, музичного педагогічного училища, школи-інтернату зі спортивним нахилом та збільшення контингенту учнів у спеціальних школах-інтернатах».
Ця постанова, за неписаними бюрократичними канонами, має вищий статус документа, оскільки вона «освячена» відповідним партійним органом.
Міністерство освіти на виконання постанови ЦК КП України і Ради Міністрів Української РСР від 14 травня 1963 р. № 592 внесло 10 червня подання (Доповідну записку) в Раду Міністрів УРСР «Про створення республіканської середньої школи-інтернату з фізико-математичним профілем у м. Києві».
На підставі подання Міносвіти та з посиланням на спільну постанову № 592 Рада Міністрів УРСР 4 липня ц.р. прийняла постанову № 772 «Про створення республіканської середньої школи-інтернату з фізико-математичним профілем у м. Києві».
Постанову погоджено з Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти, Мінфіном, Держпланом, Київським міськвиконкомом, Київським державним університетом, Інститутом кібернетики (Глушков, директор інституту, віцепрезидент АН УРСР).
Згаданою постановою дозволялося Міносвіти та Київському міськвиконкому:
Фізматшколу планувалося розмістити у приміщенні школи-інтернату № 27.
З метою відбору здібних учнів-абітурієнтів для фізматшколи давалося доручення Міносвіті і Київському міськвиконкому організувати в липні-серпні оздоровчий табір на 800 чоловік (у дві зміни по 2 тижні на 400 чол. у кожній зміні). Відбір абітурієнтів для фізматшколи покладено на Міносвіти. Ми ще побачимо «зірковий» склад першої приймальної комісії.
Продовжимо (точніше – завершую) публікацію постановою Президії Академії наук УРСР від 24.06.1963 «Про заходи по забезпеченню виконання постанови ЦК КП України і Ради Міністрів Української РСР від 14 травня 1963 р. № 592 “Про застосування математичних методів і обчислювальної техніки в керуванні виробництвом, плануванні і обліку в Українській РСР”» (протокол № 24, § 228).
Майбутній фізматшколі з 25-ти пунктів постанови присвячені два пункти (18 і 19) та додатки 4 і 5. Наведу ці пункти повністю:
«18. Зобов’язати Інститут кібернетики АН УРСР: а) систематично допомагати Міністерству освіти УРСР у підборі молоді для навчання у Республіканській фізико-математичній школі-інтернаті, для чого брати участь у проведенні різноманітних конкурсів, олімпіад, бесід серед учнів різних шкіл республіки; б) розробити разом з Міністерством освіти УРСР навчальні програми для Республіканської фізико-математичної школи-інтернату; в) разом з Міністерством освіти УРСР займатись підбором викладацького складу, залучаючи наукових співробітників інституту до читання лекцій та керівництва науковими гуртками вищезгаданої школи-інтернату; г) передати Республіканській фізико-математичній школі-інтернаті електронні обчислювальні машини Урал-1 і СЕОМ (СЗСМ) та інше обладнання згідно з додатком № 4 до цієї постанови.
Як бачимо, практичним куратором планувався/визначався Інститут кібернетики Академії наук, а не Київський державний університет ім. Тараса Шевченка. Але не склалося…
Тепер переходимо до документів, які стосуються заснування нашої КФМШІ. Взагалі-то у неї було два етапи створення – самостійницький та загальнодержавний.
14 травня 1963 року Центральний Комітет Комуністичної партії України і Рада Міністрів Української РСР прийняли достатньо об’ємну спільну постанову № 592 «Про застосування математичних методів і обчислювальної техніки в керуванні виробництвом, плануванні і обліку в Українській РСР».
Зверніть увагу – українська Компартія була «України», а не «УРСР»! Вже тоді українські комуністи готувалися до незалежності! 😀
В одному з пунктів постанови (п. 36) надавалося доручення Міністерству освіти та Держплану УРСР разом з виконкомами міських Рад трудящих у тримісячний строк розробити пропозиції про спеціалізацію 9-11 класів однієї з шкіл-інтернатів м. Києва для навчання молоді, яка виявила здібності в математиці та фізиці, а Інституту кібернетики — надати школі-інтернату методичну допомогу та в обладнанні необхідної навчально-матеріальної бази.
При цьому маємо на увазі, що створення фізматшколи українським Урядом – ще попереду!
Трохи не по темі, але про математику. І вже в Україні. На початку 1963 року «прокинулася» і Академія наук Української РСР. Про це відомо з «Історії Національної академії наук України. 1961–1965», Частина 1. Документи і матеріали (Київ, 2023).
Президія 26 квітня «ухвалила вважати доцільним для підвищення кваліфікації наукових співробітників організувати в 1963 р. Літню школу з нових питань математики АН УРСР у м. Канів…».
Перша літня математична школа для молодих вчених-математиків була проведена з 15 червня по 15 липня на базі музею-заповідника «Могила Т.Г. Шевченка» «за зразком літніх математичних шкіл, що проводяться в Італії, Угорщині, Франції та інших країнах». Лектори та слухачі проживали і харчувалися в готелі «Тарасова Гора». Куратором від Академії наук був Митропольський Юрій Олексійович, беззмінний академік-секретар Відділення математики АН УРСР, Герой Соціалістичної Праці, Герой України.
За результатами Президією Академії 24 вересня ухвалено розглянути пропозиції про організацію у 1964 р. Літньої школи з найактуальніших питань математичної фізики, теорії нелінійних коливань і теоретичної кібернетики та винесено подяку висококваліфікованим науковцям за якісне проведення лекцій та семінарських занять, у т.ч. основному лектору Боголюбову Миколі Миколайовичу.
Боголюбов Микола Миколайович — академік Академій наук СРСР і УРСР, радянський та український математик і механік, фізик-теоретик, перший директор створеного ним Інституту теоретичної фізики (Київ), лауреат Сталінської (двічі), Ленінської та Державної СРСР премій, Герой Соціалістичної Праці (двічі). Будучи етнічним росіянином (народився в Нижньому Новгороді), вважав себе українцем (багато часу провів в Україні) і наполіг, аби в його радянському паспорті у графі «національність» було записано: українець.
9 січня наступного року Президія Академії прийняла рішення про організацію вже Зимової математичної школи з підвищення кваліфікації наукових співробітників. Подальшу історію математичних шкіл для науковців я не досліджував, оскільки це виходить за межі нашої теми.
Дискусія 1958 року навколо «Записки» Микити Хрущова і «Тезисів» ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР щодо реформи народної освіти завершилася прийняттям відповідного Закону СРСР (а в наступному році — аналогічного за назвою Закону в Українській РСР). Однак питання створення фізико-математичних шкіл, у т.ч. інтернатного типу, залишилося відкритим, і радянські вчені на цьому не заспокоїлися.
Я не аналізував пресу 1959–1962 років (це подальше завдання для охочих), однак, наприклад, у 1959 році в журналі «Вісник вищої школи», № 11, вийшла стаття «Юнацькі математичні школи» академіка А.М. Колмогорова та радянського геометра, автора популярних книг з математики І.М. Яглома.
Але хотів би звернути увагу ще на одну публічну дискусію вже 1963 року в газеті «Известия» (рубрика «Полеміка»), початок якій у номері за 23 березня (Недільний випуск) на другій шпальті поклала базова стаття «Смолоскип таланту. Розвиток математики і підготовка кадрів» вчених Сибірського відділення Академії наук СРСР: академіків — вже вищезгадуваного Лаврентьєва М.О., Соболєва С.Л. та Векуа І.Н., членів-кореспондентів Ширкова Д.В. та Ляпунова О.А.
У статті обґрунтовується ідея створення шкіл-інтернатів фізико-математичного профілю. Фактично таку школу-інтернат було відкрито практично нелегально ще в 1962 році під особисту відповідальність першого голови Сибірського відділення Академії наук СРСР М.О. Лаврентьєва, який спочатку був категорично проти. Навколо цієї публікації в наступних п’яти статтях і розпочалася публічна дискусія вчених:
Більшість пропозицій Петровського знайшли своє відображення в прийнятій через три місяці відповідній постанові Ради Міністрів СРСР. Статею Петровського редакція газети «Известия» «завершує полеміку про підготовку кадрів математиків, фізиків, хіміків через спеціальні школи». Але все ще попереду…
Завершується всенародне обговорення партійного проєкту реформ освіти двома статтями — «Назрілі проблеми» академіка Несмєянова О.М. («Литературная газета» за 20 грудня, перша шпальта) і «Математична освіта» академіка Гнєденка Б.В. (газета «Известия» за 21 грудня, четверта шпальта).
Несмєянов Олександр Миколайович — радянський хімік-органік, організатор радянської науки, президент Академії наук СРСР, ректор Московського державного університету, двічі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і Сталінської премій.
Гнєденко Борис Володимирович — радянський математик, академік Академії наук УРСР, директор Інституту математики АН УРСР, лауреат Державної премії СРСР.
Якщо коротко щодо питання фізматшкіл, то Несмєянов виступив:
«проти створення так званих шкіл для “обдарованих дітей”»,
стверджуючи, що це недемократична тенденція (а кажуть, що при радянській владі таких слів не знали!). Гнєденко ж навпаки — «за» і навіть наголосив на необхідності інтернатів при фізико-математичних школах.
А вже 24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла «Закон про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР». Закон докорінно змінив принципи загальноосвітньої школи, а також були внесені суттєві корективи у систему вищої освіти. Однак шкільна реформа не дала очікуваних результатів і тому стала поступово згортатися.
Але ідея створення шкіл-інтернатів фізико-математичного профілю поступово «зріла», і в першій половині 1963 року відбулася ще одна публічна дискусія в пресі…
Обговорення науковцями хрущовських та партійних тез щодо реформи шкільної освіти виходить на фінішну пряму — в кінці 1958 року має бути прийнято закон.
На третій шпальті газети «Труд» за 10 грудня розміщена велика стаття «Школа і підготовка наукових кадрів» А. М. Колмогорова, академіка, декана механіко-математичного факультету Московського державного університету.
Колмогоров Андрій Миколайович — радянський математик із широким кругозором та різноманітними інтересами, один із найбільших математиків XX століття, автор новаторських робіт із філософії, історії, методології та викладання математики, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської та Сталінської премій. Цікавився і був організатором проведення реформи математичної освіти в радянських школах, результати якої оцінюються неоднозначно. Став одним з ініціаторів створення школи-інтернату при МДУ, де сам тривалий час і викладав; на честь Колмогорова школа носить його ім’я.
Згадана стаття Колмогорова цікава якраз через універсальний підхід до відбору і навчання школярів. Мова про фізмат-школи — лише в розділі «Типи середніх шкіл», але погляди вченого-математика щодо навчання природничих предметів, у т.ч. у ВНЗ, думаю, не втратили актуальності і тепер. Хоча плани про утворення в країні тисяч фізмат-шкіл були фантазійними. В 1963 році Урядом СРСР було утворено всього чотири фізмат-інтернати, та й ті «як експеримент».
На статтю «Виховувати активних будівничих комунізму на загальних зборах Академії педагогічних наук РРФСР», опубліковану на третій шпальті газети «Правда» за 27 листопада, можна б і не звертати уваги, якби в ній не було згадано «нашого» Сухомлинського В.О., директора Павлиської середньої школи, що на Кіровоградщині.
Сухомлинський Василь Олександрович — видатний український радянський педагог, письменник, заслужений вчитель УРСР, кандидат педагогічних наук, член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР та СРСР, кавалер ордена Леніна (двічі), Герой Соціалістичної Праці, фронтовик. Написав 48 монографій, понад 600 статей, 1500 оповідань і казок для дітей. Його твори видані 53-ма мовами світу загальним тиражем майже 15 млн примірників. Книга «Серце віддаю дітям» отримала широке визнання, перекладена на 30 мов світу та витримала 54 видання.
Сухомлинський ставив і розв’язував проблему формування в молоді національного й естетичного світогляду. Для нього формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури було основним завданням гуманістичного виховання. На Василя Олександровича значний вплив мали погляди Льва Толстого та Януша Корчака, яких він часто цитував у своїх працях.
Так ось, 25 листопада на загальних зборах Академії педагогічних наук РРФСР, член-кореспондентом якої він був:
«В.О. Сухомлинський розповів про досвід своєї школи з трудового виховання школярів та підготовки їх до роботи в сільському господарстві. Він висловив сумнів щодо доцільності широкого розгортання вечірньої та заочної освіти для підлітків».
У цьому він отримав деяку підтримку, однак був розкритикований маститими педагогами, у т.ч. і президентом Академії Каїровим І.А.
На цій же газетній шпальті нижче (у рубриці «Пропозиції та зауваження») викладач Вологодського педагогічного інституту категорично виступив проти спеціалізованих шкіл з фізики, математики та інш., але підтримав створення таких класів у загальних школах.
Вчені не були б вченими, якби не займалися опонуванням один одному…
Не минуло і тижня, як на третій шпальті газети «Правда» за 25 листопада 1958 р. надрукована стаття «Чи потрібні спеціальні школи для “особливо обдарованих”?» академіка Лаврентьєва, одного із засновників та керівника Сибірського відділення Академії наук СРСР.
Лаврентьєв Михайло Олексійович – радянський математик і механік, академік та віцепрезидент Академій наук УРСР та СРСР, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії СРСР (двічі), Ленінської та Сталінської (двічі) премій, один із розробників першого атомного заряду, відзначився в галузі літакобудування та розробленні електронно-обчислювальних машин.
З Україною пов’язана частина його життя. З 1939 року працював в Академії наук УРСР на запрошення її президента Богомольця О.О. Від 1939 до 1948 роки (з перервою на 1941-45) очолював Інститут математики АН УРСР та викладав на фізико-математичному факультеті Київського державного університету. Академією наук України встановлена Премія ім. Лаврентьєва за видатні наукові роботи в галузі аналізу та прикладної математики.
У статті «Чи потрібні спеціальні школи для “особливо обдарованих”?» Лаврентьєв розкритикував згадані вище пропозиції Зельдовича і Сахарова:
«Зокрема, висувається пропозиція про організацію спеціальних шкіл для обдарованих дітей. До цього по суті зводяться пропозиції, що містяться в статті академіків Я. Зельдовича та А. Сахарова, опублікованій у «Правді» 19 листопада. У цій статті робиться ставка на вундеркіндів — ставка неправильна. Мені видається неправильним виділяти привілейовану групу вундеркіндів. Вибір може бути здійснений тільки за якоюсь однією ознакою, обов’язково буде не враховано багато чого. Випадково відібрані і навіть сильно натреновані з них, звичайно, заважатимуть подальшому висуненню дійсно гідних і здатних до науки людей».
І Михайло Олексійович навів залізобетонний аргумент:
«У комуністичному суспільстві не повинно бути різкої межі між фізичною та розумовою працею. Проєктований інститут “особливо обдарованих” перебуватиме у прямій суперечності з цим найважливішим принципом комунізму».
Оскільки він був більше науковцем-організатором, то його позиція цілком логічна:
«Нам потрібно подбати не про те, щоб скоріше виділити та відокремити швидкодумів, а про те, щоб зацікавити та прищепити незнищенну любов до творчості, до вишукувань у широких верств молоді».
Виявляється, з його легкої руки нас, випускників КФМШІ, можна обзивати “швидкодуми”! А з цією пропозицією, думаю, погодяться всі:
«Назріла пора випускати масовим тиражем всесоюзні журнали для школярів з основних розділів науки, скажімо, журнали «Юний фізик», «Юний механік», «Юний математик», «Юний біолог» і т.д. Ці видання мають цікаво розповідати про новітні досягнення та відкриття, рекомендувати молодим читачам літературу до самостійного читання».
На його думку, задача відбору найбільш обдарованих поки що не має рішення… Рекомендую прочитати повністю його статтю.
Однак не мине і 5 років, як Лаврентьєв змінить свою позицію щодо спецшкіл і, якщо не помиляюся, то його стараннями перша в Союзі фізико-математична школа напівлегально (ще в 1962 році — до прийняття постанови Ради Міністрів СРСР № 905 в 1963 р.) з’явиться при Новосибірському університеті. І в Новосибірськ у липні 1963 року планувалося відрядити директора та завуча КФМШІ для ознайомлення з роботою школи з фізико-математичним профілем на місці (про це попереду).
На цій же (третій) шпальті газети опублікована стаття з цієї ж тематики — обговорення реформи освіти «Головне в системі народної освіти» Червоненка Степана Васильовича, секретаря ЦК КП України з питань ідеологічної роботи. Згадка тих чи інших шкіл, ВНЗ може когось зацікавити.
Через декілька днів у газеті «Правда» за 19 листопада 1958 р. на третій шпальті вистрілила «важка артилерія» — стаття «Потрібні природничо-математичні школи», авторами якої виступили такі знані академіки Академії наук СРСР як Зельдович та «молодий» Сахаров.
Яків Зельдович — радянський фізик та фізико-хімік, тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської та чотирьох Сталінських премій, один із творців атомної та водневої бомб в СРСР. Андрій Сахаров — радянський фізик-теоретик, тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської та Сталінської премій, лауреат Нобелівської премії миру, один із творців водневої бомби в СРСР, дисидент та правозахисник. Про «лист 40 академіків», в якому засуджувалася поведінка Сахарова, я згадував вище.
У своїй статті вчені відразу і прямо поставили «дуже важливе, на нашу думку, питання про необхідність створення мережі спеціальних шкіл із природничо-математичним ухилом». І навели обґрунтування цьому:
«Найбільша продуктивність математиків і фізиків-теоретиків у ранньому віці є незаперечним фактом. Багато найбільших відкриттів і цінних досліджень у цих галузях знань здійснено талановитими вченими 22–26 років, які встигли до 20–22 років здобути закінчену вищу освіту».
І попереджають, що «затримати навчання таких людей — це означає, як нам здається, завдати шкоди розвитку науки і техніки». Тобто вони відстоюють принцип, за яким студенти повинні приходити до університету одразу після закінчення десятирічки, а не після шкіл з виробничим навчанням, і одночасно борються за створення спеціалізованих середніх шкіл для учнів, які готуються вступати до університету. Зельдович і Сахаров особливу увагу приділяють не так гуманітарним, як природничим наукам та математиці.
А взагалі-то рекомендую фізматовцям прочитати статтю повністю — вона вся цікава.
Оскільки радянські вчені щось довго збиралися з пропозиціями, а терміни прийняття рішення (до кінця календарного року) все скорочувалися, ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР на трьох шпальтах газети «Правда» за 16 листопада 1958 р. оприлюднили Тези «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в країні», які були більш пророблені та бюрократично уніфіковані.
Головна ідея Тез відповідала їх назві — поділ отримання середньої освіти на два етапи: неповна (обов’язкова 8-річна школа) та повна (9-11-річне навчання, поєднане з продуктивною працею).
Щодо нашого питання – створення фізматшкіл-інтернатів – в пункті 17 було прописано менш конкретно, ніж у Записці Хрущова:
«…Слід продумати питання про створення спеціальних шкіл для молоді, що має особливі схильності та здібності до математики, фізики, хімії, біології. Само собою зрозуміло, що при організації до таких шкіл можуть прийматися юнаки та дівчата за рекомендацією педагогічної ради школи, які склали спеціальні іспити».
І вчені зрозуміли, що гарна ідея може бути похована….
Після оприлюднення Записки Хрущова в газеті «Правда» розпочалося, як не дивно, всенародне обговорення – виявляється, тема зміни освітнього процесу є актуальною. Для нас, фізматовців, є цікавою дискусія вчених, оскільки вона стосувалася утворення спеціалізованих шкіл.
Розпочав її всесвітньо відомий фізик-хімік Семенов М.М. статтею «Зазираючи в завтрашній день… Замітки з деяких питань перебудови середньої та вищої школи» 17 жовтня 1958 р. на другій та третій шпальтах газети «Правда». Микола Миколайович — перший радянський нобелівський лауреат та єдиний радянський лауреат Нобелівської премії з хімії, академік Академії наук СРСР, двічі Герой Соціалістичної Праці, тричі депутат Верховної Ради СРСР і т.д., і т.п. Його соціальне походження (батько – царський відставний офіцер та чиновник, мати – з аристократичної сім’ї) не завадило в пролетарській державі досягти найвищих щаблів науки.
Був одним із підписантів «листа 40 академіків» у газету «Правда» за 29.08.1973 (є багато посилань на цю подію) із засудженням поведінки академіка Сахарова, але чомусь в електронній версії номера газети (№ 251) я так і не знайшов цього листа. Підробка? Зате є публікація листа в газеті «Труд» за це ж число.
Майже весь IV розділ статті Семенов присвятив ідеям відбору після 8 класу (при 11 класах) обдарованих учнів у математиці, фізиці, хімії, біології для шкіл нового типу — спеціальних середніх шкіл з інтернатами. При цьому такі школи мали б давати спеціальну професійну освіту типу лаборантів-хіміків, -фізиків, -біологів, працівників обчислювальних машин.
Забігаючи наперед, звертаю увагу на те, що ідея отримання фізматовцями по закінченню школи спеціальної професійної освіти знайшла своє відображення в рішеннях українського та союзного Урядів. Однак, навчаючись в КФМШІ в 1970-73 роках, реалізацію цієї ідеї я вже не застав.
Рекомендую почитати статтю – якщо не всю, то розділ IV обов’язково: відчуєте той час.
Я випускник Київської спеціалізованої школи-інтернат фізико-математичного профілю при Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Навчався в КФМШІ з 1970 по 1973 роки (8-10 класи). Вищу освіту отримав в КПІ. Родом з Південної Бессарабії (Буджак – турецькою Куток) з українського села Карамахмет (Cara-Machmed) / Шевченкове (з 1945) колишньої Аккерманської/ Ізмаїльської/ Одеської області УРСР. Наш край багатонаціональний і люди навчилися жити мирно.
Мої батьки народилися і своє дитинство провели в Румунському королівстві, а їхні батьки – і в Російській імперії. З них мої діди: Антон Слободянюк (1893 р.н.) воював та двічі поранений на фронтах Першої світової війни (ніколи нам, дітям, не розповідав про цю війну!), а Хрисанф Кутовий (1902 р.н.) пізніше служив кулеметником в Румунській королівській армії. За його спогадами — били нещадно за будь-яку провину, у т.ч. за погане знання державної мови — румунської. Пам’ятаю з дитинства своє шкільне навчання при гасовій лампі – електрика з’явилася пізніше: чоловіки всією вулицею закопували стовпи та допомагали натягувати провода. Це була велика радість!
Якщо не помиляюся, то зоною «відповідальності» нашої фізматшколи були дві республіки – Українська та Молдавська РСР. Відбір проводився в два етапи – на обласному та республіканському рівнях. Зараз з’явилося більше часу оглянутися навколо… Як виявилося, частина документів про заснування КФМШІ відсутня, а ті три, що розміщено на сайті ліцею (УФМЛ), в незадовільному стані — ксерокопії копій з машинописних копій. До того ж в 1963 році було два етапи формування Київської фізматшколи, про що буде нижче.
Тому й зайнявся пошуками базових документів в архівах: ЦДАВО, ЦДАГО, ДАКО, ДАК, НАНУ та іншої цікавої інформації в тодішній центральній пресі (газети «Правда», «Труд», «Литературная газета»). Всі ми пам’ятаємо рік утворення нашої альма-матер – 1963-й. Більшість з нас, маючи життєвий та професійний досвід, розуміє, що так відразу не буває — цьому має передувати ЩОСЬ. І мабуть мало хто знає про вирішальну роль Микити Хрущова (на той час 1-го секретаря ЦК КПРС та голови Ради Міністрів СРСР) у формулюванні ідеї спеціалізованих фізико-математичних шкіл-інтернатів…
З 1958 року розпочалася шкільна реформа – в кінці року було прийнято закон про зміцнення зв’язку школи з життям та подальший розвиток системи народної освіти. Прийняттю закону передували (завдяки прагненню Хрущова залучити суспільство до участі в реформах, необхідних для «переходу до комунізму») публічні дебати в країні. Преса отримала можливість транслювати знизу нагору думки представників різних верств населення з питань освіти, у т.ч. і вчених – щодо шкіл з фізико-математичним профілем.
Ще 18 квітня Хрущов, виступаючи на XIII з’їзді комсомольців (ВЛКСМ), наголосив на необхідності проведення реформ в радянській школі, в першу чергу подолавши розрив між школою і виробництвом. В подальшому побачимо, що вчені, як правило, з цим не погоджувалися. А вже 21 вересня на другій полосі газети «Правда» надруковано записку Хрущова «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в країні». Пропозиції, викладені в записці, були схвалені Президією ЦК КПРС. Ця Записка й поклала початок широкій дискусії щодо шкільної реформи.
Серед ідей Микити Сергійовича була наступна: «Можливо, буде визнано за доцільне робити відбір серед здібних учнів в існуючих школах, щоб зібрати в певних школах особливо обдарованих дітей, які виявили, наприклад, схильності до вивчення фізики, математики, біології, креслення і т. п. Їх слід краще готувати для вступу до вищих навчальних закладів відповідно до виявлених нахилів. Тоді наші спеціальні вищі навчальні заклади отримуватимуть юнаків та дівчат, більш підготовлених до оволодіння точними та іншими науками».
Тому Хрущова можна вважати «хрещеним батьком» наступних (принаймні чотирьох) фізико-математичних шкіл, у т.ч. і КФМШІ.
Залишалося цю ідею лише шліфувати.
Я зацікавився історією заснування у 1963 році Київської спеціалізованої школи-інтернат фізико-математичного профілю при КДУ (КФМШІ), в якій навчався з 1970 по 1973 рік. Для цього зайнявся пошуками матеріалів у різних архівних установах. І багато що знайшов, але про це буде пізніше.
Зараз же опишу майже анекдотичний випадок, який би назвав так: «Хрущов і тризуб».
В процесі пошуку у колишньому партархіві відповідних матеріалів (а компартія мала пряме відношення до створення нашої фізматшколи — про це буде нижче!) натрапив на «Стенограму наради керівних партійних, радянських та господарських працівників України за участю Секретаря ЦК КПРС тов. М.С. Хрущова 24.12.1962» (так-так, я не помилився — в оригіналі Україна, а не УРСР). Коротка інформація про цю нараду опублікована на першій шпальті газети “Правда” за 25 грудня.
Якраз у цей час Хрущов перебував у Києві разом із Президентом Югославії Йосипом Броз Тіто та його дружиною, а потім відвідував ряд українських установ. На цій нараді, серед іншого, зайшла мова і про будівництво та архітектуру. Хрущов пригадав історію відбудови Київського залізничного вокзалу після війни. Тоді він одночасно виконував обов’язки 1-го секретаря ЦК, Київського обласного і міського комітетів КП України та голови Ради Міністрів УРСР.
Архітектори звернули увагу на те, що вокзал нагадує тризуб. Потрібно було розвалити його і будувати новий з нуля. Хрущов на цій нараді поставив риторичне запитання:
«Що ж втратила соціалістична Україна від цього тризуба, який він [вокзал] відобразив у силуеті?»
І сам відповів:
«[На] це гроші треба. Для чого, і з тризубами жити будемо — не завадить (Сміх [у залі])».
І мимохідь «підколов» (на той час уже покійного) Олександра Довженка.
Нижче фотокопії з архівної справи.
P.S. У жовтні 1964 року внаслідок внутрішнього заколоту в Політбюро ЦК КПРС Хрущова позбавили всіх посад і усунули від державного та партійного керівництва.
